Вгору

Рухайся, будь ласка, вгору.
Так довше і важче, але, прошу тебе: давай краще вгору.
Я вже ходила тим іншим шляхом. Там справді простіше. Але звідти важко буває потім звернути. Не те щоб важко. Ти просто вже не бачиш для чого повертатися, до кого, куди... Тобі стає байдуже до себе самого. І, можливо, так значно легше, ніж весь час шукати що з тобою не так, хто ти і для чого ти, але кожна сходинка вниз робить тебе менше людиною.., віддаляє тебе від того, заради чого ти сюди прийшов.
Я також все ще  не знаю причин чому я тут і чому все так, як воно є. Але якесь внутрішнє чуття підказує, що краще повільніше і болісніше, але не туди, куди вже ходила і де не знайшла нічого, крім забуття, нічого крім тимчасового, нетривалого випадіння з реальності, яку ми кожен сам собі вимальовуємо у своїй уяві щомиті. Зрештою: сто відсотків нашого нефізичного болю спричиняють наші власні думки, наші ставлення до того, що відбувається, наші уявлення про людей, які нас оточують і так часто не виправдовують наших сподівань. Отже, в основі бажання втечі лежить бажання позбавитись від думок. Змінити своє сприйняття. І саме з цієї точки, де виникає подібне бажання, ти можеш робити вибір: або піднятися над своїми думками і почуттями - подивитися на них як сторонній спостерігач, або спуститися нижче рівня їх виникнення. Спускатися завжди легше, ніж підійматися. Але ти спробуй. Будь ласка, пробуй потихеньку рухатися вгору.

Затишно...

Затишно знати, що ти не залишена один на один зі своїми страхами, недосконалостями і невдачами. Затишно усвідомлювати, що є хтось, хто підстрахує у разі, коли ти будеш не здатна справитися сама, і не чекатиме від тебе взамін нічого. Підстрахує просто тому, що так має бути, так треба, і слово "зобов'язаний" хоч і звучить, але звучить якось природньо і усвідомлено, так, як тоді, коли ти це "зобов'язаний" добровільно обрав для себе і приймаєш його з радістю.
Дякую.

Дзеркальне відображення

Негідно сподіватися від людини щирості, коли сам з нею не щирий. Усвідомлюючи цей свій недолік, розумієш як насправді важко буває говорити про все-все відверто. І можеш тоді зрозуміти і того, хто чинить так само, як і ти.
Не довіряючи не варто чекати довіри до себе.

У центрі катастрофи

Прикро визнавати, що істино хтось сказав: "Як би не було кепсько - завжди може бути ще гірше". Зараз здається, що цьому просто таки немає меж. Але в той же час десь ледь чутно тьмяніє віра у те(чи, радше, знання того), що завжди бути так не може, що найтемніша ніч - перед світанком, що після бурі неодмінно наступає тиша і спокій.
І, може, й добре, що на фоні того, що розривало моє серце, з'явилося щось, що винесло мені мозок і щось, що виснажило моє тіло - так легше буде перечекати той час, що необхідний, аби загоїтись.
Минуло 10 років, відтоді, як трапилося щось подібне: коли якось одночасно паскудно все і скрізь.  Але тепер у центрі катастрофи залишається малесенький острівець спокою. Хоч часом він і губиться у руйнівних хвилях мого неспокою, але все частіше я таки відчуваю його ледве вловиме тепло.

Знаки

Дякую, Всесвіте, за прозорі знаки, які Ти посилаєш мені  у відповідь на мої прохання. Дякую за таку пряму і безпосередню реакцію на мої запити. За такі радикальні прийоми дякую.
Все ж, треба ретельніше підбирати слова, прохаючи Тебе про щось.
Ти вклався у три дні, як я і просила Тебе.
Так несподівано і безапеляційно.
Дякую Тобі за ясність.

Про серйозне

Про важливі речі говорять чомусь жартома. Бо вони самі по собі занадто серйозні, щоб серйозно про них говорити. Вони відчуваються і проживаються у всій своїй глибокій повноті, смиренно чи й приречено, але озвучуються напівжартома.
І тільки маловагоме у глобальному контексті намагається звучати серйозним, аби надати собі неіснуючої важливості.