Отримати нічого

Коли ти слабка - ти нікому не потрібна. Тебе в кращому випадку просто не помічають. Ігнорують. Відмахуються від твоїх слів, коли ти потребуєш підтримки. Ну або ж і нагримають так, що крізь землю провалитися захочеться. Аби лиш відчепилася, чи, може з власної слабкості, від небажання/незнання як можна по-іншому вчинити. Можливо якби закричати про те, що ти її потребуєш(допомоги), щось змінилося б, але ж ти цього не зробиш. Бо тебе вчили бути тихою і зручною, інакше не любитимуть. І ця тиша, цей навмисний ігнор доводять тебе до розпачу. Ніби щоб ти "подумала над своєю поведінкою", щоб зрозуміла, що твої почуття, скарги, прохання недоречні(обтяжливі) і небажані. Коли ти така(проблемна, незручна), коли з тебе нема що взяти(ресурсу, енергії, посмішки, дії) то побудь сама, подумай, поварися в цьому і повертайся такою, як ми звикли тебе бачити. Не раніше. Я то подумаю. І над своєю і над поведінкою оточення. Я здатна збалансувати себе самостійно. Але який сенс мені докладати зусиль, щоб бути вам зручною? Щоб давати вам те, чого ви шкодуєте для мене? Щоб у хвилину, коли підтримка потрібна мені, отримати нічого?

Доросле життя

У мене море співчуття до тих дітей, які цьогоріч закінчили школу. Дивлячись на своїх племінниць я згадую і себе юну. Оця розгубленість перед необхідністю приймати самостійні рішення, відсутність розуміння що і як далі робити зі своїм життям - вона просто світиться в погляді. Так, університет, подальше навчання - все здається світлим і райдужним, але водночас бентежним і хвилюючим. Невизначеність, нерозуміння з боку дорослих, часом відсутність підтримки чи поради, яка була б тобі доречною і важливою, а не просто зручною для дорослих. Особисто для мене це були пекельні роки. Це був внутрішній біль і рух через силу. Я б ніколи не хотіла це повторити чи потрапити знову у місце, де здобувала вищу освіту. В мене немає ностальгії за тими роками. Дуже сподіваюся, що у них буде інакше: легше, свідоміше, з більшою підтримкою та розумінням з боку оточуючих.

Страсна П'ятниця

Страсна П'ятниця. Відчуття дивні. Сум,тривога, бажання звільнитися від чогось і відродитися до життя з більшим усвідомленням. Сьогодні для мене смерть Христа чомусь асоціюється зі звільненням від минулого, з бажанням перенести фокус уваги в теперішнє і спостерігати як все буде делі, без спроб прорахувати майбутнє, щось у ньому передбачити, щоб запобігти, щось спланувати. Це виснажує. І тоді своє життя ти усвідомлюєш лише постфактум: через спогади про те як то було. Чомусь наш розум саме так влаштований, що йому важко знаходитися в теперішньому. І, не знаю кому як, а мені важко тримати його в рамках миті, без втеч у минуле і стрибків у майбутнє, якого може й не бути. Хочеться відчути вмиротворення, прийняття, більше любові та вдячності за все, що я маю, за всі можливості та блага.

Реакції

Якщо тебе чіпляє щось в інших - єдине, що можеш зробити - це позбавитися його в собі. Ти можеш цього не помічати, можеш заперечувати, але, зрештою, в якийсь момент таки знаходиш в собі ті риси, які дратують тебе в оточуючих. І це вже початок зцілення. Виявити, позбутися і дозволити іншим лишатися такими, як вони є.

Про те, що "Бог любить тебе"

Несподівано виявила, що в мені була образа на Бога. Здивування. Констатація, що це цілком можливо і реально має в мені місце. Першим бажанням було молити про пробачення. Ця образа видалась чимость таким дитячим, незрілим, таким, що вже давно стало неактуальним, але я продовжувала його за собою тягнути. Тож почала молитися, думкою підносячись ближче до Нього, із відчуттям, що з мене вилазить щось таке старе і давнє, такий шматок бруду, про який я й не уявляла. І раптом я опинилась у дивовижному місці, де не було нічого окрім Любові. Жодного осуду, необхідності понести покарання за гріховність цього почуття, чи навіть акту прощення. Він показав, що все, чим він є - то Любов, і просити пробачення немає за що, бо та образа в Його просторі не існує, вона руйнувала лише мене саму, тож якщо і варто когось пробачити - то тільки себе. Я буквально чула ці слова: "Що ж тобі прощати? Хіба сама себе пробач." Сльози полегшення. Хочеться назавжди зберегти це відчуття перебування в Його любові: спокійне, затишне, всеохоплююче, таке, що бракує слів, аби повною мірою його означити. Відчуття всебічної захищеності і підтримки, усвідомлення, що ти ніколи не була сама, що тебе вечь час оберігали невидимі руки. Що ж, несподівано, але тепер я знаю що означає фраза "Бог любить тебе", яка завжди мені здавалася лише порожніми словами, за якими я не бачила світла. Тепер маю не тільки відчуття цієї любові, а й її "картинку", образ, що виник в момент цього дивовижного переживання. Я бачила що, Бог любить мене, як і кожну іншу душу, я відчувала цю любов, була нею огорнута, наповнена і причетна до неї, як невід'ємна частина цілого, яка не забута, не загублена, не відкинута за свою недосконалість.

Знецінення

Це те, що я хотіла б залишити в минулому. В останній день року досить символічно вилізло це почуття: незначущості моїх переживань для когось мені близького. Хай йому вони видаються дивними, дріб'язковими, не вартими уваги, але вони є. В даний момент вони частина мене тому для мене важливі. Але чому так зачіпає те, що на них не зважає інша людина? Чому таке разюче відчуття самотності виникає разом з тим? Хочеться бути зрозумілою, у сенсі щоб тебе розуміли, а не просто відсторонювалися в ті моменти коли ти не така, як від тебе очікують, і знову повертались, коли ти стаєш звичною, такою, як завжди. Можливо, це природно, що людина не здатна зрозуміти тебе, якщо в ній немає співзвучної нотки. Та це не означає, що і ти мусиш її в собі знищити, чи приховати від світу. Я хочу припинити душити в собі оцю "незручну" частину, набратися сміливості давати їй волю, давати їй проявлятися і мати мужність прийняти реакцію оточнення на неї. Без сліз, без образ, з чітким усвідомленням, що якщо комусь це не подобається - то причина точно не в мені. Бо ховати себе - це те ж саме що знецінювати. Власноруч. Я хочу бачити себе своїми власними очима, а не через призму зовнішніх уявлень. Лише зсередини оцінювати спосіб свого існування, а не підлаштовувати його під оточення. Можливо тоді чуже знецінення мене не чіплятиме, або в його прояві не буде й потреби. Амінь.

Моє мовчання

Воно часом, мені самій так здається, виглядає як байдужість. Але це хибне уявлення. Я мовчу, коли не хочу зайвий раз потривижити внутрішній світ людини. Мені цікаво, що в ньому, але не можу пересилити себе і спитати. Мені цікаво про ситуації і події в життях людей, але я не питаю, бо щоразу думаю: скільки ж разів йому чи їй вже довелося переповідати одне й те ж саме різним людям? А якщо це щось болюче для неї чи для нього, то яке я маю право ще раз порушувати, можливо, нарешті віднайдену рівновагу? Мені є що сказати, але я завжди чекаю для цього ідеальних умов. Часто вони так і не настають у тому проміжку часу поки це ще лишається актуальним. Тому я просто мовчу там, де, можливо, і варто було б сказати хоч кілька слів.