Доросле життя

У мене море співчуття до тих дітей, які цьогоріч закінчили школу. Дивлячись на своїх племінниць я згадую і себе юну. Оця розгубленість перед необхідністю приймати самостійні рішення, відсутність розуміння що і як далі робити зі своїм життям - вона просто світиться в погляді. Так, університет, подальше навчання - все здається світлим і райдужним, але водночас бентежним і хвилюючим. Невизначеність, нерозуміння з боку дорослих, часом відсутність підтримки чи поради, яка була б тобі доречною і важливою, а не просто зручною для дорослих. Особисто для мене це були пекельні роки. Це був внутрішній біль і рух через силу. Я б ніколи не хотіла це повторити чи потрапити знову у місце, де здобувала вищу освіту. В мене немає ностальгії за тими роками. Дуже сподіваюся, що у них буде інакше: легше, свідоміше, з більшою підтримкою та розумінням з боку оточуючих.

Страсна П'ятниця

Страсна П'ятниця. Відчуття дивні. Сум,тривога, бажання звільнитися від чогось і відродитися до життя з більшим усвідомленням. Сьогодні для мене смерть Христа чомусь асоціюється зі звільненням від минулого, з бажанням перенести фокус уваги в теперішнє і спостерігати як все буде делі, без спроб прорахувати майбутнє, щось у ньому передбачити, щоб запобігти, щось спланувати. Це виснажує. І тоді своє життя ти усвідомлюєш лише постфактум: через спогади про те як то було. Чомусь наш розум саме так влаштований, що йому важко знаходитися в теперішньому. І, не знаю кому як, а мені важко тримати його в рамках миті, без втеч у минуле і стрибків у майбутнє, якого може й не бути. Хочеться відчути вмиротворення, прийняття, більше любові та вдячності за все, що я маю, за всі можливості та блага.

Реакції

Якщо тебе чіпляє щось в інших - єдине, що можеш зробити - це позбавитися його в собі. Ти можеш цього не помічати, можеш заперечувати, але, зрештою, в якийсь момент таки знаходиш в собі ті риси, які дратують тебе в оточуючих. І це вже початок зцілення. Виявити, позбутися і дозволити іншим лишатися такими, як вони є.

Про те, що "Бог любить тебе"

Несподівано виявила, що в мені була образа на Бога. Здивування. Констатація, що це цілком можливо і реально має в мені місце. Першим бажанням було молити про пробачення. Ця образа видалась чимость таким дитячим, незрілим, таким, що вже давно стало неактуальним, але я продовжувала його за собою тягнути. Тож почала молитися, думкою підносячись ближче до Нього, із відчуттям, що з мене вилазить щось таке старе і давнє, такий шматок бруду, про який я й не уявляла. І раптом я опинилась у дивовижному місці, де не було нічого окрім Любові. Жодного осуду, необхідності понести покарання за гріховність цього почуття, чи навіть акту прощення. Він показав, що все, чим він є - то Любов, і просити пробачення немає за що, бо та образа в Його просторі не існує, вона руйнувала лише мене саму, тож якщо і варто когось пробачити - то тільки себе. Я буквально чула ці слова: "Що ж тобі прощати? Хіба сама себе пробач." Сльози полегшення. Хочеться назавжди зберегти це відчуття перебування в Його любові: спокійне, затишне, всеохоплююче, таке, що бракує слів, аби повною мірою його означити. Відчуття всебічної захищеності і підтримки, усвідомлення, що ти ніколи не була сама, що тебе вечь час оберігали невидимі руки. Що ж, несподівано, але тепер я знаю що означає фраза "Бог любить тебе", яка завжди мені здавалася лише порожніми словами, за якими я не бачила світла. Тепер маю не тільки відчуття цієї любові, а й її "картинку", образ, що виник в момент цього дивовижного переживання. Я бачила що, Бог любить мене, як і кожну іншу душу, я відчувала цю любов, була нею огорнута, наповнена і причетна до неї, як невід'ємна частина цілого, яка не забута, не загублена, не відкинута за свою недосконалість.

Знецінення

Це те, що я хотіла б залишити в минулому. В останній день року досить символічно вилізло це почуття: незначущості моїх переживань для когось мені близького. Хай йому вони видаються дивними, дріб'язковими, не вартими уваги, але вони є. В даний момент вони частина мене тому для мене важливі. Але чому так зачіпає те, що на них не зважає інша людина? Чому таке разюче відчуття самотності виникає разом з тим? Хочеться бути зрозумілою, у сенсі щоб тебе розуміли, а не просто відсторонювалися в ті моменти коли ти не така, як від тебе очікують, і знову повертались, коли ти стаєш звичною, такою, як завжди. Можливо, це природно, що людина не здатна зрозуміти тебе, якщо в ній немає співзвучної нотки. Та це не означає, що і ти мусиш її в собі знищити, чи приховати від світу. Я хочу припинити душити в собі оцю "незручну" частину, набратися сміливості давати їй волю, давати їй проявлятися і мати мужність прийняти реакцію оточнення на неї. Без сліз, без образ, з чітким усвідомленням, що якщо комусь це не подобається - то причина точно не в мені. Бо ховати себе - це те ж саме що знецінювати. Власноруч. Я хочу бачити себе своїми власними очима, а не через призму зовнішніх уявлень. Лише зсередини оцінювати спосіб свого існування, а не підлаштовувати його під оточення. Можливо тоді чуже знецінення мене не чіплятиме, або в його прояві не буде й потреби. Амінь.

Моє мовчання

Воно часом, мені самій так здається, виглядає як байдужість. Але це хибне уявлення. Я мовчу, коли не хочу зайвий раз потривижити внутрішній світ людини. Мені цікаво, що в ньому, але не можу пересилити себе і спитати. Мені цікаво про ситуації і події в життях людей, але я не питаю, бо щоразу думаю: скільки ж разів йому чи їй вже довелося переповідати одне й те ж саме різним людям? А якщо це щось болюче для неї чи для нього, то яке я маю право ще раз порушувати, можливо, нарешті віднайдену рівновагу? Мені є що сказати, але я завжди чекаю для цього ідеальних умов. Часто вони так і не настають у тому проміжку часу поки це ще лишається актуальним. Тому я просто мовчу там, де, можливо, і варто було б сказати хоч кілька слів.

Урок любові

Найбільший урок любові я отримала від ... кота. Від малого пухнастого створіння, яке весь час плуталося під ногами, часом було надокучливим, шкодливим, вредним, але ніколи агресивним. Жодного разу. Було... Життя його вийшло зовсім коротким, але по-своєму насиченим. Всього рік. Але він встиг поніжитися під теплим сонечком і відчути що таке лютий холод, відчути людське тепло і людську жорстокість, при цьому однаково приймати і те і інше, навчився багатьох обов'язкових котячих речей, про які нам нічого не відомо, навчився полювати і, аж наприкінці життя нарешті нявкати - видавати звуки відмінні від голосного муркотіння, яке в нього вмикалося як тільки він бачив поруч людину. Я не пригадую жодного іншого створіння, яке було б настільки орієнтоване на спілкування з людьми. А його очі: це були неймовірні величезні зелені безодні, обрамлені чорним контуром, ніби підфарбовані - від них неможливо було відірвати погляд. А ще прийняття: безмежне прийняття всього, що відбувалося в його котячому житті - воно мене незмінно дивувало. Цього варто навчитися. Лише за кілька тижнів до його смерті я усвідомила наскільки люблю це лагідне створіння. І я щаслива з того, що це сталося принаймні не посмертно. 

Але в чому ж урок? В усвідомленні того, що все настільки швидкоплинне, що можна не встигнути ним насолодитися, що речі, які ти втрачаєш, несподівано можуть виявитися значно важливішими, ніж ти вважав, що люди так само можуть іти з твого(і свого) життя значно раніше, ніж ти розраховував. І можна не встигнути настільки, що потім за цим страждатимеш, бо був не таким, як зараз хотілося б бути з втраченими для тебе людьми. Звісно, втрата близької людини неодмінно принесе страждання, але, якщо ти встигнеш побути з нею щирим, люблячим, лагідним, встигнеш насолодитися її товариством, посміхнутися від її дивацтв, замість того, щоб дратуватися ними, змовчати про її недоліки, з посмішкою поправити неякісно зроблену роботу, то внутриішньо тобі буде спокійно, буде відчуття, що ти все робив правильно і тобі нічого в тому, що було, не хотілося б змінити. І це відчуття, зрештою, принесе тобі мир. 

Лишу це тут як нагадування для себе. Час грає проти нас. І єдине, що ми можемо змінити у будь-якій ситуації - це себе. 

Дякую тобі, милий Пончо, за цей урок. Він безцінний. Шкода, що для тебе його ціною стало ціле життя. Ти був неймовірний. 

 

P.S. Дякую за метелика, це було дуже зворушливо.