Я є

В мені всі відповіді на мої ж запитання.
В мені джерело моїх радостей, хвилювань і розчарувань.
Я Всесвіт у Всесвіті. Маленька неповторна нескіненність у Великій неповторній нескінченності.
Я жива і мінлива, та водночас незворушно стабільна.
Я майже знаю себе і знову пізнаю себе щомиті нову і в той же час незмінну....
Я вірю у неймовірне і знаю, що можливо навіть те, чого ми не в змозі уявити.
Я частинка, що є завершеною копією Цілого...
Я є....

Все добре...

Все добре. Просто добре, однозначно добре. Спокійно, затишно, розмірено.... правильно.
І, здавалось би, чого іще бажати?
Його обіймів.
Його рук, тепла його тіла, його очей навпроти, звуку серця, присмаку губ, теплого подиху, відчутного зовсім близько на шкірі.
Пісні душі його, яка не вчувається вухом, не вбачається оком, не сприймається на дотик, але так чітко і яскраво відчувається моєю власною душею.
Вона чула ту пісню і слова їй самій були дуже знайомими. Тому вона співала теж. І змушувала мої очі світитися, обличчя сяяти посмішкою, серце прискорено стукотіти...
Чи можна стерти ці спогади часом?
Чи можна їх підмінити іншими?
Чи можна взагалі відчувати щось більше і важливіше?
Не можу і  не маю жодного ні права ні бажання порівнювати.
Якщо Всесвіт поділився зі мною таким неймовірним досвідом - він мене однозначно любить. Я дякую Тобі Всесвіте!
Я довіряю Тобі, відкриваюсь і віддаюсь Твоїй волі.
 

Після АТО

Ти сидів і дивився в небо. На траві сидів, притулившийсь спиною до дерева у сквері. Поруч стояли твої речі...
З виразу засмаглого неголеного обличчя важко було зрозуміти які емоції вирували у тебе всередині і чи були вони взагалі. Навколо байдуже снували люди. І тобі теж було до них байдуже. Схоже тебе ніхто не зустрічав.
Скільки ти просидів отак, пронизуючи небо поглядом?
Мені забракло мужності підійти й заговорити. Порушити твою тишу. Ти точно її відчував, перебуваючи посеред шуму задушливого міста.
Кілька разів оберталась і в якусь мить мало не повернула назад, щоб таки заговорити до тебе.
Але все ж не наважилась...
Шкодуватиму про це.

Ранкове. Дайте ще кави

Кави, щоб утопити в її гіркоті гіркоту думок. Лише думок. Бо почуття мої зовсім не гіркі.
Однак з точки зору здорового глузду, який, власне, і є генератором думок, вони(тобто почуття) недоречні, невчасні, безнадійні, приречені, ще хто зна які і взагалі: безглузді.
Більше думок - більше кави. Але кожним ковтком ти топиш якусь із них. Топиш у каві, бо в алкоголі вони розмножуються.  А кава важка: вони в'язнуть у її вершках і осідають на дні чогось(не серця, не душі, можливо, черепної коробки?) , аж поки не просохнуть. І тоді вони знову зможуть знятися дружним виром, аби зносити мені дах.
Тому знову буде кава. Така, щоб до запаморочення, до нудоти, до шаленого стукотіння моторчика у грудях. Він гепатиме так голосно, що я вже не чутиму тих, кого таки не вдалося залити кавою.
Дайте ще чашечку міцної.

Хочеться

Хочеться роздати назви і створити навколо порядок. Навколо і всередині, напевне, перш за все.
Хочеться понавішувати ярликів і придумати слова, які могли б висловити все, що зараз лишається несказаним.
От звідки береться оце нестримне бажання руйнувати красу життя? Його природню незбагненність, невизначеність, неповторність, мінливість та непередбачуваність.
Напевне, так влаштована людина, що не може довго знаходитися у підвішеному стані приємної ейфорії.
Ми хочемо одночасно мати крила і при цьому не втрачати коріння.
Та хіба це можливо?
Може хай будуть крила?

Милиці

Милиця № 1 - музика.
Милиця № 2 - правильне чтиво.
Милиця № 3 - аромати.
Без них я інвалід.
Без них я розгублений монстр, не здатний дати собі ради. Створіння, яке не може залишатися врівоваженим, перебуваючи серед людей, у вирі подій. Заганяє себе до самої прірви - а потім вмикає музику, палить пахучі свічки, читає заспокійливі тексти...
Чи робить це мене справжньою. Чи навпаки ще більш штучною, ніж я є у стані розгубленого монстрика...
Яка я взагалі?

Другий варіант

Коли ти від мене йшов, я була хвора і, мабуть, небезпечна(для твого розвитку, для формування твого світосприйняття та смоідентифікації).
У тебе було два варіанти: запастися терпінням і, доклавши надлюдських зусиль, допомогти мені подолати ту хворобу, або ж просто залишити.
Ти вибрав другий. Я тебе розумію і в жодному разі не звинувачую. Я й сама згодом так ішла. Мені також забракло духу взяти на себе відповідальність за когось. Бо я тоді ще й за себе не хотіла відповідати.
І зараз я рада, що тебе поруч не було. Що тобі не довелося пройти той шматок  життя разом зі мною, і ти зміг просто бути щасливим весь той час, що я витратила на пошуки втраченої гармонії, на боротьбу з темрявою, яка обступила мене з усіх боків, на зневіру, після якої  виникало палке бажання боротися далі. Я радію, що ти не бачив мене зламаною, розбитою, безнадійно загубленою. І радію, що ти бачиш мене тепер, коли з Божою допомогою я стала тією, якою мала бути. Продовженням тієї, яку ти колись кохав.