Доросле життя

У мене море співчуття до тих дітей, які цьогоріч закінчили школу. Дивлячись на своїх племінниць я згадую і себе юну. Оця розгубленість перед необхідністю приймати самостійні рішення, відсутність розуміння що і як далі робити зі своїм життям - вона просто світиться в погляді. Так, університет, подальше навчання - все здається світлим і райдужним, але водночас бентежним і хвилюючим. Невизначеність, нерозуміння з боку дорослих, часом відсутність підтримки чи поради, яка була б тобі доречною і важливою, а не просто зручною для дорослих. Особисто для мене це були пекельні роки. Це був внутрішній біль і рух через силу. Я б ніколи не хотіла це повторити чи потрапити знову у місце, де здобувала вищу освіту. В мене немає ностальгії за тими роками. Дуже сподіваюся, що у них буде інакше: легше, свідоміше, з більшою підтримкою та розумінням з боку оточуючих.

Страсна П'ятниця

Страсна П'ятниця. Відчуття дивні. Сум,тривога, бажання звільнитися від чогось і відродитися до життя з більшим усвідомленням. Сьогодні для мене смерть Христа чомусь асоціюється зі звільненням від минулого, з бажанням перенести фокус уваги в теперішнє і спостерігати як все буде делі, без спроб прорахувати майбутнє, щось у ньому передбачити, щоб запобігти, щось спланувати. Це виснажує. І тоді своє життя ти усвідомлюєш лише постфактум: через спогади про те як то було. Чомусь наш розум саме так влаштований, що йому важко знаходитися в теперішньому. І, не знаю кому як, а мені важко тримати його в рамках миті, без втеч у минуле і стрибків у майбутнє, якого може й не бути. Хочеться відчути вмиротворення, прийняття, більше любові та вдячності за все, що я маю, за всі можливості та блага.

Реакції

Якщо тебе чіпляє щось в інших - єдине, що можеш зробити - це позбавитися його в собі. Ти можеш цього не помічати, можеш заперечувати, але, зрештою, в якийсь момент таки знаходиш в собі ті риси, які дратують тебе в оточуючих. І це вже початок зцілення. Виявити, позбутися і дозволити іншим лишатися такими, як вони є.

Про те, що "Бог любить тебе"

Несподівано виявила, що в мені була образа на Бога. Здивування. Констатація, що це цілком можливо і реально має в мені місце. Першим бажанням було молити про пробачення. Ця образа видалась чимость таким дитячим, незрілим, таким, що вже давно стало неактуальним, але я продовжувала його за собою тягнути. Тож почала молитися, думкою підносячись ближче до Нього, із відчуттям, що з мене вилазить щось таке старе і давнє, такий шматок бруду, про який я й не уявляла. І раптом я опинилась у дивовижному місці, де не було нічого окрім Любові. Жодного осуду, необхідності понести покарання за гріховність цього почуття, чи навіть акту прощення. Він показав, що все, чим він є - то Любов, і просити пробачення немає за що, бо та образа в Його просторі не існує, вона руйнувала лише мене саму, тож якщо і варто когось пробачити - то тільки себе. Я буквально чула ці слова: "Що ж тобі прощати? Хіба сама себе пробач." Сльози полегшення. Хочеться назавжди зберегти це відчуття перебування в Його любові: спокійне, затишне, всеохоплююче, таке, що бракує слів, аби повною мірою його означити. Відчуття всебічної захищеності і підтримки, усвідомлення, що ти ніколи не була сама, що тебе вечь час оберігали невидимі руки. Що ж, несподівано, але тепер я знаю що означає фраза "Бог любить тебе", яка завжди мені здавалася лише порожніми словами, за якими я не бачила світла. Тепер маю не тільки відчуття цієї любові, а й її "картинку", образ, що виник в момент цього дивовижного переживання. Я бачила що, Бог любить мене, як і кожну іншу душу, я відчувала цю любов, була нею огорнута, наповнена і причетна до неї, як невід'ємна частина цілого, яка не забута, не загублена, не відкинута за свою недосконалість.