Не-життя у смартфоні

Мені не хочеться марнувати свій час на соцмережі, чи перегляд якихось відеороликів. Не хочеться зазирати в чужі життя за рахунок витрат на це часу свого життя. Я тягнуся до телефону коли мені нудно, коли я не можу(або не хочу) вигадати чим мені зайнятися. А якщо це так - значить я не там, де маю бути. Не в тому місці, чи не з тими людьми, не з тими планами, які мені дійсно до душі. Стільки всього відкладаю на потім, посилаючись на брак часу. Але у мене його ще вдосталь. Це моя велика розкіш, мій дар, яким я так невміло і бездумно розпоряджаюся. Можливо, просто частина моїх планів насправді не мої(чи більше не мої)? Бо ж є речі, заради яких я готова прокидатися вдосвіта, ламати свій звичний розпорядок і при цьому почуватися наповненою та щасливою. І, якщо бути геть відвертою, на мої плани та дії ще дуже впливає думка інших. Я все ще слухаю голову замість серця.

Закономірність

Що я для себе виявила сьогодні? Те, що коли ти виснажений, слабкий і шукаєш якоїсь опори, навіть найближчі люди можуть вчинити щось таке, що тільки доб'є, замість того, щоб підтримати. Можливо то не буде навмисно. Мені хочеться вірити в те, що це просто якась несвідома реакція на мій стан, коли я чекаю щоб хтось пожалів(і певною мірою мені саму себе вже шкода, що я є в такому стані), а натомість дії оточуючих тільки підсилюють це відчуття жалості до себе, паралельно викликаючи образу на них за те, що не помітили, не зрозуміли, що зреагували саме так, як зреагували, що своєю реакцією підсилили мою слабкість. Мені не хочеться розглядати дії інших у такому разі як щось цілеспрямоване і усвідомлене(адже я знаю цих людей з іншого боку, і дивуюся подібній поведінці). Я вважаю, що таким чином, через їхні дії, Всесвіт показує мені, що треба спинитися і перестати відбирати у себе власну силу. Припинити не те, що говорити, а й думати про те "яка я квола, як у мене мало сил, як я втомилася і головне: як мені себе бідненьку шкода у зв'язку з вищеописаним..." Втомилася - то просто зупинися і відпочинь. Не чекай, що хтось інший візьметься повернути тобі твою втрачену рівновагу, чи, ще гірше: почне тебе жаліти. Побудь у тиші, дай собі спокій, а оточуючим - чітке розуміння, що все, чого вони, можливо, очікують зараз від тебе, мусить зачекати.

Поглинута тишею

Сьогодні мене поглинула тиша. Просто посеред вулиці. Між звичними і такими обтяжливими для мене звуками міського шуму я віднайшла її. Вловила, буквально дихала нею, і не хотіла випадати з цього стану. Я спостерігала як з кожним вдихом-видихом змінюється характер моїх рухів, міняється хода, все в мені стає більш гармонійним, правильним, вмиротвореним. Після виснажливого напруження це була надзвичайна винагорода моєму серцю, свідомості та тілу. Хотілося максимально увібрати її, надихатися нею, хотілося розчинитися в ній, стати нею. Стати такою ж непохитною, стабільною, фундаментальною: не втрачати своєї сутності попри всі зовнішні подразники і шуми. Бути. Цей слід в мені надовго. Здається: якщо навчитися вловлювати її будь-де, за будь-яких обставин - я зможу майже миттєво відновлювати рівновагу, яку зараз так часто втрачаю непомітно для себе самої.