Невпевненість

Часто я надто багато думаю перш ніж прийняти рішення і почати діяти.
Думаю не тим органом, яким треба було б.
Я погано вмію слухати серце, а робота мозку заключається в тому, аби весь час породжувати сумніви, шукати "за" і "проти". Він у мене зазвичай такий голосний і гучний, що серця розчути майже неможливо. От і маємо лише купу сумнів і невпевненості.
Найкращі мої рішення приходили спонтанно, без роздумів.
Я скаржуся, що мені бракує тиші зовні, але не можу забезпечити її необхідну кількість навіть у себе всередині.

Диктаторство

Я не проти, щоб мною керували, якщо  з розумом(не сухим інтелектом, а тим, який поєднує в собі інтелектуальну та інтуїтивну(духовну) складові). Якщо ж ніхто не бажає брати на себе відповідальності і урегульовувати процес, аби він якнайшвидше і якнайкраще дійшов до свого логічного завершення - то гріх не скористатися ситуацією, особливо тоді, коли маєш певні уявлення про те, до чого треба дійти в результаті. Але часом мене і справді заносить. Я настільки хочу, щоб події розвивалися саме за моїм сценарієм, що схильна переконувати учасників процесу у правильності саме моєї версії сценарію. Звісно ж не всіх і не завжди таке влаштовує. От вони мене тихенько собі й називають диктатором.
Мені здавалося, що я вже переросла цю рису, але... Для моєї сестри я і досі диктатор. Можливо, тут проблема не стільки в мені, як у ній. У відсутності ініціативносі з її боку, у відсутності бачення послідовності необхідних дій, у відсутності бажання брати на себе якусь відповідальність. Обов'язково спробую в якійсь ситуації передати ініціативу повністю у її руки. Цікаво чим завершиться.

Прискіпливість

Найчастіше від цього страждають найближчі люди.
Мої зауваження малоприємні, але мета їхня на перший погляд здається благородною: я хочу аби вони були кращими. Як сказав у своїй останній лекції Ренді Пауш: "Якщо вас не критикують - значить на вас забили".
Прискіпуюсь, коли бачу, що може зробити краще, ніж зробив, але й прискіпусь тоді, коли зробив не так, як зробила б я, чи не так, як хотіла я, щоб він зробив.
Тому що бракує довіри.
Кожен вільний сам визначати свої межі і рівні. Кожен вільний робити власні помилки. А я маю довіряти Всесвіту і приймати те, що люди навколо не завжди такі, якими б мені хотілося їх бачити.

Дратівливість

 Іноді мені бракує терпіння. Терпіння переважно по відношенню до людей. Дратує, коли людина не може чітко висловити чого вона від мене хоче. Дратують особи, які не здатні тримати себе в руках(тут сама не без гріха) а ще ті, хто робить із себе жертву, перекладає свою провину(відповідальність) на когось(напевне, я дратуюся через те, що сама вже не можу бути настільки легковажною, щоб відмовитися від відповідальності за себе).

Вибуховість

Я запальна. І я намагаюся з цим боротися. Мене легко роздратувати і так само легко заспокоїти(не всі, звісно, знають як, але, на щастя, дехто таки знає). Рідко бувають випадки, коли моє роздратування переростає у некерований гнів, але таке ще трапляється. І, як мені завжди потім здається, не безпідставно. Власне, підстави і виправдання я завжди здатна вигадати як для себе  так і для інших. Але не завжди їх шукаю. Бо частенько здатна робити з мухи слона(визнаю). А потім, глянувши на свою реакцію вже спокійним, критичним поглядом, не залишається нічого іншого, крім як посміятися з себе. Я не люблю повторювати двічі і не люблю пояснювати очевидне. А найбільше мене розпалює необхідність виконувати безглузді задачі(але бурчу і все одно роблю їх, бо робота така, ніхто не примушує, сама вибирала). Можливо, сюди треба підключати більше почуття гумору?

Сподівання

Вони часто призводять до розчарувань, що здатні навіть переростати у депресії. Адже ніхто не зобов'язаний виправдовувати моїх сподівань. Ніхто не мусить зі мною чинити так, як вчинила б я сама, і тому сподіваюся цього й від інших. В результаті почуваєся зрадженою, ошуканою, обманутою, а по суті надурила себе сама.
Їх варто замінити вірою, чи навіть краще просто довірою(до людей, до життя - до всього). Тоді, що б не сталося, це буде легше прийняти. І реалізовані Всесвітом варіанти можуть виходити навіть кращими, ніж я собі здатна придумати.

Заздрісність

Є в мені й таке.
Це відчуття  не зле, не сліпе і всепоглинаюче. Але трапляється, що от хочу я те, що є у когось, чи таке, яке є у когось, бо воно б мені пасувало, я б знайшла йому краще застосування, чи(увага!) найбільша помилка: я почувалася б щасливішою, якби воно у мене було. Іноді я не можу зрозуміти, чому життя дало це не мені, а комусь, забуваючи про те, що той хтось не має натомість чогось, що є у мене, чи на додачу до того, що мені приглянулося, має якийсь бонус, наявність якого для мене могла б бути неприйнятною. Тож Всесвіт краще знає що кому з нас треба - от це я собі й намагаюсь нагадувати щоразу, коли виникає відчуття заздрості.
Якщо у мене чогось нема - значить я маю змогу отримати щось значно краще і підходяще саме для мене.

Осуд

Треба, врешті, написати про те, чим я грішу. Про те, що живе в мені там, куди ще не дісталася любов і на чому я часто ловила інших і дратувалася з такої їх поведінки.
Одне з явищ цієї категорії - це осуд. Не так засудження, як просто судження, порівняння, оцінювання.
Певно, у мене є якісь шаблони, якісь уявлення про нормальність поведінки, зовнішнього вигляду, і т. д. Коли хтось виходить за рамки цих моїх уявлень - я беруся оцінювати і судити. Іноді навіть вслух(звісно що не в присутності об'єкта, який розглядається)Чому я це роблю? Та, мабуть, тому, що всі так час від часу роблять і, схоже, вважають нормою. А це гидко насправді. Це негідно. Я сама часто відмовляюся відповідати загальноприйнятим нормам, а від решти чекаю, що вони будуть правильним і передбачуваними. Чому я вважаю, що мені можна більше, ніж комусь?
Зараз вже вдається ловити себе в моменти, коли вмикається цей процес. Незвично бачити себе такою гидкою. Але поки що це частина мене. Чим пильніше я за нею спостерігатиму - тим скоріше вона трансформується у щось менш огидне і більш прийнятне. Мені здаєтсья це щось можна назвати прийняттям.

Щастя

Я сьогодні спитала своїх ангелів чи я щаслива.
Відповідь мене здивувала й збентежила: виявилося, що ні.
Почала перебирати те, чого мені могло б бракувати для повного щастя, але жоден з запропонованих варіантів не отримав узгодження.
Аж раптом прийшла підказка: "Розуміти хто ти" - певно, це і є справжнє і єдине щастя.
І, мабуть, не лише для мене, а й для кожного з нас.
Лишилось зовсім трішки: зрозуміти хто ж я :)