Воістину кажуть: ніхто не приходить у наше життя випадково. І все у нім трапляється вчасно, хоч не завжди ми здатні це зрозуміти і прийняти.
Тільки себе буває так важко не сприймати як невчасну, недоречну випадковість у чиїхось життях.

Коли пам'ятаєш

Ловити з завмиранням серця кожне слово,  радіти кожній миті, коли можеш бачити, насолоджуватися кожним дотиком, зосередивши всю увагу на одному моменті: на тому, який відбувається саме зараз - то дуже легко, коли пам'ятаєш про те, що це може бути востаннє...

Коли щойно отримана рана надто глибока - боліти починає не одразу.

Навиворіт

Коли підбадьорюючі коментарі починає озвучувати той, хто сам ледь вгамовує своїх котів, які шкребуться на душі, - то тут явно щось не так. Якийсь цей світ неправильний.

Тоді, коли вже смертельно стомилися....

Чому ми готові смиренно приймати все, як є, лише тоді, коли вже смертельно стомилися пливти проти течії, боротися за щось, що нам не має належати, чи проти чогось, що насправді необхідне нам, прагнути чужого недосяжного і нехтувати своїм, дарованим долею? І чому ми здатні плутати одне з іншим?
Життя виснажує лише тоді, коли йдеш не тією дорогою.
Тому що Душа з усіх сил, всіма відомими їй методами намагається зупинити і підказати куди повертати.

Те, що на поверхні

Навіщо вдавати з себе те, чим ти не є насправді, аби справити про себе якесь враження?
Все одно в решті решт ти покажеш себе справжнім.
Принаймні зі мною.
Звісно і мене можна легко ввести в оману. Але туман першого враження швидко розсіюється в процесі дослідження внутрішньго світу. І наступає мить розчарування. Чи, може суму... Бо ти ж не один такий.
Те, що на поверхні, мене мало цікавить.

Я є

В мені всі відповіді на мої ж запитання.
В мені джерело моїх радостей, хвилювань і розчарувань.
Я Всесвіт у Всесвіті. Маленька неповторна нескіненність у Великій неповторній нескінченності.
Я жива і мінлива, та водночас незворушно стабільна.
Я майже знаю себе і знову пізнаю себе щомиті нову і в той же час незмінну....
Я вірю у неймовірне і знаю, що можливо навіть те, чого ми не в змозі уявити.
Я частинка, що є завершеною копією Цілого...
Я є....

Все добре...

Все добре. Просто добре, однозначно добре. Спокійно, затишно, розмірено.... правильно.
І, здавалось би, чого іще бажати?
Його обіймів.
Його рук, тепла його тіла, його очей навпроти, звуку серця, присмаку губ, теплого подиху, відчутного зовсім близько на шкірі.
Пісні душі його, яка не вчувається вухом, не вбачається оком, не сприймається на дотик, але так чітко і яскраво відчувається моєю власною душею.
Вона чула ту пісню і слова їй самій були дуже знайомими. Тому вона співала теж. І змушувала мої очі світитися, обличчя сяяти посмішкою, серце прискорено стукотіти...
Чи можна стерти ці спогади часом?
Чи можна їх підмінити іншими?
Чи можна взагалі відчувати щось більше і важливіше?
Не можу і  не маю жодного ні права ні бажання порівнювати.
Якщо Всесвіт поділився зі мною таким неймовірним досвідом - він мене однозначно любить. Я дякую Тобі Всесвіте!
Я довіряю Тобі, відкриваюсь і віддаюсь Твоїй волі.