Пробач

Я хочу написати цю розповідь, щоб ніколи не забути про тебе.
Щоб спогади мої жили не лише в мені, а і в місці більш надійному.

Можливо, я ще сотні разів редагуватиму цей запис, пригадуючи нові деталі твого перебування в моєму житті, але наразі головне - почати.

Можна сказати, що ти з'явився дуже рано, але зараз, здається що ти був завжди.
Нам було по 13? Ще майже діти...
Ти скрізь блукав за мною. Завжди був десь поруч, іноді я цього навіть не помічала.
Ти не зважав на жодні насмішки, які тебе переслідували, не зважав на мою байдужість, а просто завжди був, кожну мить, коли це було можливо(пробач мою байдужість).
Ти захищав мене, як міг, не переймаючись власною безпекою, коли я потрапила в біду. Хоча ти був останнім, від кого я сподівалася отримати тоді допомогу. І все одно не оцінила....(пробач)
Ти великодушно неодноразово допомогав мені потрапити на зустріч з іншим хлопцем. Тому, що той час, який витрачався на те, щоб дістатися від мене до нього, ми з тобою були лише вдвох.
І ти втішав його, коли я вирішила, що більше не хочу з ним зустрічатися. Бо хто ж краще, ніж ти, міг знати якими болючими можуть бути мої слова та вчинки(пробач за кожне слово).
Ти почав приятелювати з моєю сестрою,  аби лиш бути десь біля мене.
І весь цей досить тривалий період від знайомства і до університету ти періодично наважувався заговорити про те, що ми мали б бути разом. І періодично ти мене таки вмовляв. Але мого терпіння вистачало лише на кілька тижнів. Ти не був найкрутішим хлопцем з мого оточення, скоріше навпаки... Тоді чомусь це було важливо(пробач). Над тобою всі сміялися, глумилися з твоїх почуттів до мене, а ти все одно не здавався, і не припиняв обдаровувати мене своєю, іноді такою дратівливою для мене увагою(і за це пробач).
Я казилася, коли ти починав фліртувати з іншими дівчатами, хоча мені самій ти був не потрібен. І достатньо було кількох слів, щоб ти знов став моєю тінню.

Та якоїсь миті все змінилося. То була невідома мені Віка на твоєму мотоциклі, за твоєю спиною. І я не розуміла як ти можеш бути таким радісним, коли мене немає поруч! І з тієї миті ми були разом.
І ще ніколи не було так легко і так радісно, коли ми вдвох, і так сумно і так боляче, коли ти був десь.
Ти ненавидів вірші, які я писала про тебе. Натомість сам складав їх мені.
Ти робив речі, які тобі не подобались, лише тому що вони були до душі мені.
Ти слухав музику, яка різала твої вуха, бо її любила я(лише зараз помітила ці деталі).
Ти готував вечерю, чекаючи мене з пар, а іноді ходив на пари разом зі мною.
Ти ненавидів цибулю, тому завжди сам нарізав її дуже дрібнесенькими шматочками, так, щоб відчувався лише її запах, але вона була у будь-якій страві, бо її любила я.
І так ми досить мирно і досить довго співіснували у своєму окремому світі. 
А далі: складно сказати що сталося і коли все полетіло під три чорти...
Ти був злий на мене. Ти мене ненавидів, бо все одно не міг забути.
Я була ображена, і також дуже зла на тебе, але вірила, що все буде добре(пробач мою самовпевненість, і те, що нічого не зробила, аби стало добре. Лиш чекала якихось кроків від тебе).
Добре не стало.
Образи, прокльони, і все так по-дурному... (пробач)
Ще два роки було геть недобре. Глибочезна депресія, якісь незрозумілі нікому не потрібні стосунки, добре що нетривалі, пиятика, сльозливі вірші, істерики, голодування... відрахування з університету.
Добре так більше й не стало.
Були інші, деякі досить довго. Один, здалося, що назавжди, але Бог милував.
І ти все одно був десь на периферії, зрідка показуючись мені на очі. З роками все рідше і рідше, але все одно чомусь був.
Ти сумлінно виконував свою колись давно дану обіцянку: "Я завжди буду поруч,  навіть коли ти про це не здогадуватимешся"
Ти зробив собі репутацію Казанови. І це довго змушувало мене думати, що і я тобі потрібна лише для втіхи(пробач). І лиш тепер мені здається, що я просто тішила твою душу. Ми все одно потребували один одного.
Дивно було чути від 29-річного тебе зізнання у тому, що він досі береже листи, які йому колись писала 15-річна я, і береже листівку, на якій я написала своє перше "люблю" .


Пробач за все, що було не так, за кожне образливе слово, за кожен болючий вчинок. Якщо зможеш, звісно.
І пробач, що не наважуюсь сказати тобі цих слів своїм голосом, бо він мені підступно зраджує, коли ти поруч.

Дякую Богу за кожну мить,  що провела поруч з тобою.
Нехай Він тебе береже. 

Ідеальний хлопець

Він був звичайним. Хоча трішки й привертав до себе увагу стильними коричневими штанцями з охайними стрілками і вдало підібраною до них сорочкою з цікавим малюнком. Ми їхали в маршрутці.
Він був майже звичайним, поки не підвівся і не пройшов повз мене, прямуючи до виходу.
От тоді я побачила у нього в руках прозорий пакетик з кількома метрами витої пари.
І зрозуміла: він ідеальний...

Милий ранок

Ніжний вересневий ранок. Ледь туманно... Ще трішки сонно... Тихо... На диво тепло...
Ліниві промені сонця ласкаво обіймають червонувату цеглу старих будинків.
На траві красуються дрібненькі крапельки роси.
Ще не осінь.
Але листя дерев вже починає набувати цікавих кольорів.
Каштанчики скидають додолу своїх їжачків. Ті тріскаються, вдаряючись об землю, і випускають на свободу блискучі, гладенькі плоди.
На підвіконні стигне солодкий чай з молоком. Пара неспішно здіймається  вгору і розчиняється  у вологому ранковому повітрі.
Затишно. Усміхнено.
Тиха радість...

Про каву і не тільки. Анастасія Грім

Майже допита. Уже охолола. Кава стоїть на столі край вікна. Я – королева. Але без престолу. Я – не погана. Але не Вона. Майже добита моральним стражданням. Біль, як і кава, допитий зрання. Разом з тобою. Але без кохання. Я – не кохана. Кохана – не я. Я не із тих, хто втече від проблеми. Знову до чашки тулю я вуста. Я все ще прима. Без фанів і сцени. Я – ще не гірша. Я просто не та. Знаєш, на каву я схожою стала. Осад на дні у душі не чіпай. Я – не жахлива. Я просто як кава. Хто ж тобі винен, що ти любиш чай.

 

 

Іванка Захаревич. Вражаюче красивий вірш.

…

Я обожнюю цей Ваш наскрізний погляд,
І мороз проймає тіло до костей,
Хочу приховати дивний подив,
Як торкаєтеся враз моїх плечей.

Коли Ви долонею жаркою,
Обпікаєте мою холодну руку,
В насолоді серед квітів болю,
передчасно з’явиться розлука.

Прокидаюсь і лягаю спати,
Ім’я Ваше в мене на устах,
Я не знаю, де себе ховати,
Коли з’явитеся знов у моїх снах…

Гра чи випробування?

Життя - це спланована послідовність випробувань з метою набуття досвіду? Чи просто гра, яка має приносити задоволення?
Навіщо я роблю те, що роблю, і планую зробити те, що має принести певні конкретні результати? Щоб довести комусь, що я можу? Чи лише для того, щоб встановити де межа моїх можливостей, щоб собі самій довести, що і це я також можу?
А що як я просто марную життя, добиваючись спочатку одного, потім іншого, потім ще чогось...
Мене легко зачепити, мене легко надихнути і підштовхнути до дій, але чи потрібно мені все це насправді?
Я дію для себе, чи просто щоб виправдати чиїсь сподівання? Що я робитиму в фіналі зі своїм списком досягнень?
Що я хотіла б робити, якби ніхто ніяким чином не мав жодної можливості вплинути на мене?
Мабуть це найголовніше запитання з усіх, що я змогла собі поставити за час  свідомого перебування в моєму нинішньому тілі.
Я маю навчитися відрізняти свої власні прагнення та ідеї від тих, які потрапили в мій мозок завдяки чоїмось старанням.
Є над чим працювати.
І ще є трохи часу.
Я не здаюсь.

Щойно з весілля

Нові туфлі пофарбували п'ятки в чорний колір.
Печуть очі і заклало ніс.
Свідка весь вечір хотілося назвати Женькою - виявляється двійники таки існують.
Роздратованість від хтивих поглядів деяких пузатих одружених гостей.
Але все ж радісно. Світло і радісно, що половинки хоч іноді таки знаходять одна одну.
Це була перша пара, весілля якої абсолютно виправдане навіть моїм скептичним  розумом. Це було перше весілля, яке дійсно просто не могло не статися. Я бачила сяючі очі, я бачила безмежну ніжність і рішучість. Я бачила саму любов.

Кава

Кава надихає.
Хочеться малювати її, хочеться дихати нею, и лише на третьому місці бажання пити її.
Я думала вона замінник алкоголю у миті, коли мені зле.
Але сьогодні вона просто друг, який без слів сказав: " Ну і що, що день похмурий, ну і що, що на роботу, все ж класно: серце б'ється, легені дихають, ноги можуть ходити а руки обіймати. Посміхнись!"
Захотілося віддячити йому  його ж портретом.
+1 пластиковий стаканчик на моєму столі.

Я віддала б душу, щоб вернути спокій.
Не знаю щоб я ще віддала, щоб втратити спогади.
Безглуздо і недоречно - але скажи це моєму серцю - і воно відповість тобі, що йому байдуже як це виглядає.
Легко обманювати когось, але себе - неможливо. Я не хочу цим сама себе вбивати. Або якщо вже вбивати - то якось би швидше.

Цікаво-дивно

Прокинулась вранці з однією сережкою у вусі. Інша лежала в ліжку. З закритою застібкою. І досі не розумію як вона там опинилася в такому стані...
Погода міняється кожних 3-5 хвилин. Я ще ніколи такого не знала. Думала це можливо лише з моїм настроєм.
А в маршрутках можна зустріти цікавих і оригінальних людей, яким плювати на те, як вони виглядають: кашемірове пальто, з-під якого видно яскраву салатову сорочку, класичні сірі брюки з гарно напрасованими стрілками, щаслива посмішка і... сіро-жовті кросівки. Зате зручно. Посміхнулась.
В калюжах сяє відображення веселки. Дивно що я побачила її спочатку в калюжі, і лише потім звела очі на небо. Невже так уважно дивилася під ноги? Чи просто була сумна й похмура? Чи просто туфлі не зручні.
Так хочеться тиші і так багато людей хотять моєї уваги. Радіти?