Милий ранок

Ніжний вересневий ранок. Ледь туманно... Ще трішки сонно... Тихо... На диво тепло...
Ліниві промені сонця ласкаво обіймають червонувату цеглу старих будинків.
На траві красуються дрібненькі крапельки роси.
Ще не осінь.
Але листя дерев вже починає набувати цікавих кольорів.
Каштанчики скидають додолу своїх їжачків. Ті тріскаються, вдаряючись об землю, і випускають на свободу блискучі, гладенькі плоди.
На підвіконні стигне солодкий чай з молоком. Пара неспішно здіймається  вгору і розчиняється  у вологому ранковому повітрі.
Затишно. Усміхнено.
Тиха радість...

Про каву і не тільки. Анастасія Грім

Майже допита. Уже охолола. Кава стоїть на столі край вікна. Я – королева. Але без престолу. Я – не погана. Але не Вона. Майже добита моральним стражданням. Біль, як і кава, допитий зрання. Разом з тобою. Але без кохання. Я – не кохана. Кохана – не я. Я не із тих, хто втече від проблеми. Знову до чашки тулю я вуста. Я все ще прима. Без фанів і сцени. Я – ще не гірша. Я просто не та. Знаєш, на каву я схожою стала. Осад на дні у душі не чіпай. Я – не жахлива. Я просто як кава. Хто ж тобі винен, що ти любиш чай.

 

 

Іванка Захаревич. Вражаюче красивий вірш.

…

Я обожнюю цей Ваш наскрізний погляд,
І мороз проймає тіло до костей,
Хочу приховати дивний подив,
Як торкаєтеся враз моїх плечей.

Коли Ви долонею жаркою,
Обпікаєте мою холодну руку,
В насолоді серед квітів болю,
передчасно з’явиться розлука.

Прокидаюсь і лягаю спати,
Ім’я Ваше в мене на устах,
Я не знаю, де себе ховати,
Коли з’явитеся знов у моїх снах…

Гра чи випробування?

Життя - це спланована послідовність випробувань з метою набуття досвіду? Чи просто гра, яка має приносити задоволення?
Навіщо я роблю те, що роблю, і планую зробити те, що має принести певні конкретні результати? Щоб довести комусь, що я можу? Чи лише для того, щоб встановити де межа моїх можливостей, щоб собі самій довести, що і це я також можу?
А що як я просто марную життя, добиваючись спочатку одного, потім іншого, потім ще чогось...
Мене легко зачепити, мене легко надихнути і підштовхнути до дій, але чи потрібно мені все це насправді?
Я дію для себе, чи просто щоб виправдати чиїсь сподівання? Що я робитиму в фіналі зі своїм списком досягнень?
Що я хотіла б робити, якби ніхто ніяким чином не мав жодної можливості вплинути на мене?
Мабуть це найголовніше запитання з усіх, що я змогла собі поставити за час  свідомого перебування в моєму нинішньому тілі.
Я маю навчитися відрізняти свої власні прагнення та ідеї від тих, які потрапили в мій мозок завдяки чоїмось старанням.
Є над чим працювати.
І ще є трохи часу.
Я не здаюсь.

Щойно з весілля

Нові туфлі пофарбували п'ятки в чорний колір.
Печуть очі і заклало ніс.
Свідка весь вечір хотілося назвати Женькою - виявляється двійники таки існують.
Роздратованість від хтивих поглядів деяких пузатих одружених гостей.
Але все ж радісно. Світло і радісно, що половинки хоч іноді таки знаходять одна одну.
Це була перша пара, весілля якої абсолютно виправдане навіть моїм скептичним  розумом. Це було перше весілля, яке дійсно просто не могло не статися. Я бачила сяючі очі, я бачила безмежну ніжність і рішучість. Я бачила саму любов.

Кава

Кава надихає.
Хочеться малювати її, хочеться дихати нею, и лише на третьому місці бажання пити її.
Я думала вона замінник алкоголю у миті, коли мені зле.
Але сьогодні вона просто друг, який без слів сказав: " Ну і що, що день похмурий, ну і що, що на роботу, все ж класно: серце б'ється, легені дихають, ноги можуть ходити а руки обіймати. Посміхнись!"
Захотілося віддячити йому  його ж портретом.
+1 пластиковий стаканчик на моєму столі.

Я віддала б душу, щоб вернути спокій.
Не знаю щоб я ще віддала, щоб втратити спогади.
Безглуздо і недоречно - але скажи це моєму серцю - і воно відповість тобі, що йому байдуже як це виглядає.
Легко обманювати когось, але себе - неможливо. Я не хочу цим сама себе вбивати. Або якщо вже вбивати - то якось би швидше.