Гра чи випробування?

Життя - це спланована послідовність випробувань з метою набуття досвіду? Чи просто гра, яка має приносити задоволення?
Навіщо я роблю те, що роблю, і планую зробити те, що має принести певні конкретні результати? Щоб довести комусь, що я можу? Чи лише для того, щоб встановити де межа моїх можливостей, щоб собі самій довести, що і це я також можу?
А що як я просто марную життя, добиваючись спочатку одного, потім іншого, потім ще чогось...
Мене легко зачепити, мене легко надихнути і підштовхнути до дій, але чи потрібно мені все це насправді?
Я дію для себе, чи просто щоб виправдати чиїсь сподівання? Що я робитиму в фіналі зі своїм списком досягнень?
Що я хотіла б робити, якби ніхто ніяким чином не мав жодної можливості вплинути на мене?
Мабуть це найголовніше запитання з усіх, що я змогла собі поставити за час  свідомого перебування в моєму нинішньому тілі.
Я маю навчитися відрізняти свої власні прагнення та ідеї від тих, які потрапили в мій мозок завдяки чоїмось старанням.
Є над чим працювати.
І ще є трохи часу.
Я не здаюсь.

Щойно з весілля

Нові туфлі пофарбували п'ятки в чорний колір.
Печуть очі і заклало ніс.
Свідка весь вечір хотілося назвати Женькою - виявляється двійники таки існують.
Роздратованість від хтивих поглядів деяких пузатих одружених гостей.
Але все ж радісно. Світло і радісно, що половинки хоч іноді таки знаходять одна одну.
Це була перша пара, весілля якої абсолютно виправдане навіть моїм скептичним  розумом. Це було перше весілля, яке дійсно просто не могло не статися. Я бачила сяючі очі, я бачила безмежну ніжність і рішучість. Я бачила саму любов.

Кава

Кава надихає.
Хочеться малювати її, хочеться дихати нею, и лише на третьому місці бажання пити її.
Я думала вона замінник алкоголю у миті, коли мені зле.
Але сьогодні вона просто друг, який без слів сказав: " Ну і що, що день похмурий, ну і що, що на роботу, все ж класно: серце б'ється, легені дихають, ноги можуть ходити а руки обіймати. Посміхнись!"
Захотілося віддячити йому  його ж портретом.
+1 пластиковий стаканчик на моєму столі.

Я віддала б душу, щоб вернути спокій.
Не знаю щоб я ще віддала, щоб втратити спогади.
Безглуздо і недоречно - але скажи це моєму серцю - і воно відповість тобі, що йому байдуже як це виглядає.
Легко обманювати когось, але себе - неможливо. Я не хочу цим сама себе вбивати. Або якщо вже вбивати - то якось би швидше.

Цікаво-дивно

Прокинулась вранці з однією сережкою у вусі. Інша лежала в ліжку. З закритою застібкою. І досі не розумію як вона там опинилася в такому стані...
Погода міняється кожних 3-5 хвилин. Я ще ніколи такого не знала. Думала це можливо лише з моїм настроєм.
А в маршрутках можна зустріти цікавих і оригінальних людей, яким плювати на те, як вони виглядають: кашемірове пальто, з-під якого видно яскраву салатову сорочку, класичні сірі брюки з гарно напрасованими стрілками, щаслива посмішка і... сіро-жовті кросівки. Зате зручно. Посміхнулась.
В калюжах сяє відображення веселки. Дивно що я побачила її спочатку в калюжі, і лише потім звела очі на небо. Невже так уважно дивилася під ноги? Чи просто була сумна й похмура? Чи просто туфлі не зручні.
Так хочеться тиші і так багато людей хотять моєї уваги. Радіти?

Прикро

Прикро залишати місце, де ти почуваєшся по-справжньому щасливим.
Прикро, що бракує мужності втратити все, що тримає, аби залишитися там назавжди.

Рух

Зупиняюсь на мить. Розумію, що речі, які ще вчора були важливими, більше не мають значення, що люди, без яких ще вчора я не могла уявити життя, потихеньку зникають з моїх думок та з мого серця. А ті, кого раніше не помічала, викликають радісну усмішку своїми словами, діями, чи просто присутністю. І це навіть не сумно. Це просто так є.  І мені не хочеться нічого змінювати.
Можливо завтра все знову зміниться. І навіть не можливо, а обов'язково все зміниться.  І мені не хотілося б знати у якому напрямку. Можливо хтось повернеться, а хтось стане ще більш далеким та недосяжним, чи... просто більше непотрібним.
Дякую всім, хто був, хто зараз зникає, хто є, і всім, хто ще буде.
Обіймаю весь світ.