Невидимі захисники

Бувають моменти, кили тобі начхати геть на все, що відбувається навколо, і навіть на те, що відбувається в тобі і з тобою, ти не маєш бажання розібратися ні з емоційним болем, ні з тим, у що він з часом починає виливатися на фізичному рівні. Ти просто починаєш потихеньку вбивати себе своєю бездіяльністю.
І в миті, коли здається що я вже на самому дні, я відчуваю присутність поруч чогось прекрасного, заспокоюючого, але невидимого.
Мене ніби хтось обіймає за плечі і незрозумілим чином допомогає віднайти внутрішню рівновагу, дає сил прийняти і звільнитися.
З того часу, як  я це зрозуміла, іноді прошу його з'явитися і підтримати мене, але він дає про себе знати лише тоді, коли бачить, що ти сам вже не в силах справитись з тим, у чому застряг.
Приємно знати, що ти завжди маєш підтримку. І важливо знати, що якщо ти її ще не відчуваєш - значить в тобі достатньо сил подолати кризу самостійно.
Я з вдячністю радію присутності свого невидимого друга, а можливо, й не друга, а друзів.

Ярлики

Людина має носити лише ті ярлики, які вона сама на себе навісила, згідно з якими намагається існувати в цьому світі. Саме існувати, бо життям це назвати складно.  Під маскою ти справжній просто повільно вмираєш.
Хочу навчитися не навішувати ярликів на тих, хто навколо.
Хочу навчитися позбавлятися від своїх власних і бути такою, якою хочеться на даний момент, а не такою, як від мене очікують.
Хочу навчитися не зважати на чиєсь невдоволення моєю справжністю.

Краще не складати уявлення

Хіба можна настільки засмутитися через вчинок людини, яка так просто викинула тебе зі свого життя?  Напевне засмучує не сам вчинок, а те, що людина виявилась не такою, якою ти її собі придумав.
Яким би об'єктивним не здавалося тобі твоє бачення когось - воно завжди помилкове.
Краще не мати особистого уявлення про щось, чи про когось... Тоді не засмучуватимешся - а дивуватимешся. Це однозначно має бути приємніше, або принаймні не так боляче.

Бути слабкою

Даремно я спустилась у світ егоїстичних почуттів і емоційних рішень зі свого звичного, зручного,  світлого і спокійного світу, в якому все було розставлено по місцях, і де ніхто не міг мене вивести з рівноваги.
Тепер так хочеться бути слабкою і дозволити собі сльози, дозволити собі істерику, дозволити вилити назовні все, що кипить в моїй Душі. Але ж злитися маєш лише на себе саму. Сама дозволила собі зістрибнути з небес.
Коли вже ти чомусь навчишся?  

Лиш простягнути руку

Дивно виходить: ти чогось прагнеш, довго мрієш про це, вважаєш, що робиш все, що можеш аби здобути. А коли хтось відгукується на твоє бажання і дає можливість отримати все й одразу - починаєш вагатися.
Тебе переповнюють сумніви, ти почуваєшся неготовим жити з цим до останніх днів, бо усвідомлюєш нарешті, що все назавжди зміниться. Безповоротно...
Але дороги назад вже нема. Перший крок зроблено. І рано чи пізно доведеться зробити наступний, простягнути руку  - і отримати подарунок, який зараз тебе так лякає.
Найстрашніше - це розчарувати тих, хто покладає на тебе надії, хто вірить у твої сили більше, ніж ти сам.

Мій друг - той, хто насмілюється говорити мені все, як є

Чому щоразу, коли ти не маєш бажання відповідати на моє запитання, ти говориш "Не знаю"?
Все ти знаєш. Може просто боїшся, що твоя відповідь може мене образити. Але ж "Мій друг - той, хто насмілюється говорити мені все, як є, той, хто насмілюється мене виправляти"...

Печальне припущення

Все частіше виникає відчуття, що всі, хто з'являються в моєму житті, кому вдається проникнути в моє серце, з'являються лише для того, щоб я вкотре пошкодувала про те, що втратила тебе. Щоб я усвідомила, що ти був тим єдиним, призначеним мені долею.
Як необачно я тоді тебе відпустила...
Як безглуздо не скористалась жодною нагодою, які так часто підкидала доля, щоб зробити хоч одну спробу повернути тебе...
Тепер вже не буде нагоди.
Та ти все ще в моєму серці... В моїх спогадах і думках. І зрідка й досі у моїх снах.