Бути слабкою

Даремно я спустилась у світ егоїстичних почуттів і емоційних рішень зі свого звичного, зручного,  світлого і спокійного світу, в якому все було розставлено по місцях, і де ніхто не міг мене вивести з рівноваги.
Тепер так хочеться бути слабкою і дозволити собі сльози, дозволити собі істерику, дозволити вилити назовні все, що кипить в моїй Душі. Але ж злитися маєш лише на себе саму. Сама дозволила собі зістрибнути з небес.
Коли вже ти чомусь навчишся?  

Лиш простягнути руку

Дивно виходить: ти чогось прагнеш, довго мрієш про це, вважаєш, що робиш все, що можеш аби здобути. А коли хтось відгукується на твоє бажання і дає можливість отримати все й одразу - починаєш вагатися.
Тебе переповнюють сумніви, ти почуваєшся неготовим жити з цим до останніх днів, бо усвідомлюєш нарешті, що все назавжди зміниться. Безповоротно...
Але дороги назад вже нема. Перший крок зроблено. І рано чи пізно доведеться зробити наступний, простягнути руку  - і отримати подарунок, який зараз тебе так лякає.
Найстрашніше - це розчарувати тих, хто покладає на тебе надії, хто вірить у твої сили більше, ніж ти сам.

Мій друг - той, хто насмілюється говорити мені все, як є

Чому щоразу, коли ти не маєш бажання відповідати на моє запитання, ти говориш "Не знаю"?
Все ти знаєш. Може просто боїшся, що твоя відповідь може мене образити. Але ж "Мій друг - той, хто насмілюється говорити мені все, як є, той, хто насмілюється мене виправляти"...

Печальне припущення

Все частіше виникає відчуття, що всі, хто з'являються в моєму житті, кому вдається проникнути в моє серце, з'являються лише для того, щоб я вкотре пошкодувала про те, що втратила тебе. Щоб я усвідомила, що ти був тим єдиним, призначеним мені долею.
Як необачно я тоді тебе відпустила...
Як безглуздо не скористалась жодною нагодою, які так часто підкидала доля, щоб зробити хоч одну спробу повернути тебе...
Тепер вже не буде нагоди.
Та ти все ще в моєму серці... В моїх спогадах і думках. І зрідка й досі у моїх снах.

Коли невистачає слів

      Найважливіші відчуття і почуття часто не можуть знайти словесного вираження. І, мабуть, це і не потрібно, коли можна просто віддатися моменту, відкинувши всі сумніви і переконання. Слова мають здатнісь зменшувати значимість того, що ними намагаються описати, вони обмежують. Часом погляди, жести, посмішки, безмовна присутність мають більшу вагу, і пояснюють більше,  ніж могли б пояснити будь-які слова. І ти намагаєшся виявити звідки це приходить. Усвідомлюєш що знаєш щось дуже важливе, але не  можеш зрозуміти  як отримав це знання.
     Довіряй своїй душі. Прислухайся до неї. Вона твій найкращий друг і провідник у світі видимого і невидимого.

Не здавайся

Добре, коли є хтось, хто власним прикладом показує тобі, що завжди можна знайти вихід, навіть у найбезнадійніших ситуаціях, коли вже  розглянуті, здавалося б, усі  можливі варіанти. Іноді достатньо просто чиєїсь впевненості в тому, що якийсь варіан вирішення проблеми обов'язково існує, і, може, натяку на те, в якому напрямку шукати. І ти починаєш шукати далі, і, як не дивно, в решті решт, знаходиш...

Мишенятко, дякую що ти є.

Час не лікує

Деякі рани час не лікує. Є речі, які назавжди залишаються десь у куточку твоєї душі, в твоїй пам'яті. Речі, які змінили напрямок твого життя. Речі, найважливіші за все, що трапилося після їх появи...
Не має значення, скільки минуло часу, і скільки прекрасного чи жахливого трапилося з тобою від моменту їх появи. Шкода що, єдине, що тепер можна з ними зробити - це спостерігати за своїми думками та відчуттями, коли вони спливають у пам'яті. Бо змінити щось надто пізно.
Наступає момент, коли ставлення до них стає незмінним, ти озираєшся в часи, коли ще можна було щось змінювати, з сумною посмішкою, з усвідомленням всіх своїх правильних і неправильних кроків, але більше не виникає бажання зробити щось по-іншому, і ти назавжди приймаєш все, як є. З рештою, ніхто крім тебе не є відповідальним за те, що все склалося саме так, як склалося...