Про щастя

Щастя - це радість, яка має причину.

Інвентаризація

Корисно час від часу проводити інвентаризацію власних бажань.
Деякі з них, перебуваючи в режимі очікування, стають неактуальним, а деякі, може, такими ніколи й не були, насправді.
Треба бути чесним перед собою(це навіть важливіше за чесність перед іншими). І приймати відповідальність за кожне своє побажання та наслідки його реалізації.
Виявила у себе кілька таких бажань, до здійснення яких, насправді ще не готова(принаймні у такому формулюванні, в якому вони жили в мені досить тривалий час, певно, від самого свого народження). Спробувала уявити, що вони буквально здійснилися от прямо зараз - і  втекти захотілося від такої дійсності хто зна куди.
Тож: дякую, Всесвіте, що не послухався мене і не здійснив їх. Істино: Ти краще за нас самих знаєш, що нам насправді потрібно.

Розірване коло

У мене вперше в житті не виникає бажання "заткнути дірку" у серці кимось новим.
Завжди так було: коли хтось зникав - я обов'язково шукала чогось/когось, чим/ким  можна було б якось заповнити порожнечу, якогось замінника, до якого з часом так само прив'язувалась і знову - по колу...
Тепер, певно, коло нарешті розірвано.
Хай буде порожньо. Нікого й нічого не треба.

Бачити глибоко

Чому зовнішнє вкотре бере гору над внутрішнім?
Невже я все ще порожня всередині, і можу бути тільки спокусою комусь?
Комусь, хто з нею бореться, і так само комусь, хто навіть не намагається цього робити.
Чи я просто не здатна ламати усталені стереотипи, вже сформовану думку про мене?
Набридло. Сумно. Принизливо.

Моє бажання бути дружелюбною і відкритою сприймається спотворено.
Щось, певне, я роблю не так. Але що?
Можливо той, хто не знає істиної ціни життя, не здатен бачити глибоко. А, може, й немає в моїй глибині що бачити.

Гріє лиш загадкове і несподіване почуте від воїна: "Ти розумієш нас більше, ніж будь-хто..."
Вов, я молитимусь за тебе.

Я хотіла б

Я хотіла б, щоб Ти хоч на мить відчув таку важкість і порожнечу, як я відчуваю тепер. Тільки на мить. Щоб більше ніколи і ні з ким так не вийшло.
Щоб навчився спинятися вчасно.

Я хотіла б, щоб Тобі не було так легко викинути мене зі свого життя.
Нащо це мені? Не знаю. Можливо, надто болісно почуватися чимось таким незначним, про що можна забути, поклавши телефонну трубку після слова "Прощавай".

Жорстоке бажання для людини, яка любить, але я визнаю його - і це моя маленька перемога над собою.

Хтось з мудреців сказав: "Що легко - те правильно".
Тож, певно, добре, що прийнаймні Тобі зараз легко.

Від усіх

Насправді сховатися хочеться не від усіх, а "від усіх, крім..."
Крім тих, хто має співзвучні з твоїми душевні вібрації.
Крім тих, хто налаштований на ту ж частоту сприйняття світу, що і ти.
Але як часто ми встигаємо сховатися ще до того, як зможемо впізнати їх.

Заготовки

Ніколи не знаєш, як вчиниш у якомусь конкретному випадку, доки він(той випадок) не трапиться у твоєму власному житті.  Тоді хочеться викинути на смітник всі придумані колись заготовки сценаріїв. Чи навіть не просто хочеться. А по-іншому не можеться.

Коли щось перестає викликати радість - від нього час позбавлятися.
Але іноді думки про те, що можеш чогось позбавитись, достатньо, аби зрозуміти, що воно й досі викликає радість.

Загублена у часі

Спросоння загубитися у часі. Спочатку подумати з радістю, що сьогодні понеділок. Та, врешті, збагнути, що насправді субота! І радіти цьому не менше. Бути переконаною, що за вікном пізня тепла весна, і не одразу пригадати, що насправді вже середина осені!
Не знаю де я блукаю у своїх снах, але пробудження після них бувають доволі цікавими.

Деталі

Як можна жити з картинкою світу, в якій немає деталей?
Як можна помічати один об'єкт, і не помітити при цьому ще десять поруч з ним?
Це не є концентрація на цілі. Це є процес роздирання власного життя на незв'язні фрагменти, вихоплені вибірково із контексту.
Можна бачити лише колодязь, до якого маєш мету дістатися. А можна бачити крім нього залиту сонцем траву вздовж дороги, що до нього  веде, лагідне небо над головою, можна чути пташині пісні, що доносяться з чийогось неподалік розташованого саду, насолоджуватися теплим вітерцем на своїй шкірі - і все це одночасно. А діставшись колодязя - пити прохолодну воду, все ще відчуваючи всіма органами чуттів небо, сонце, вітер, траву, птахів....Хіба не дивовижно?
Є і зворотня сторона, яка менш приємна, але невід'ємно присутня. Можливо хтось потребував нашої допомоги - а ми не помітили, бо не були достатньо уважними, можливо нам трапився хтось, хто міг би допомогти нам самим дійти до цілі скоріше - а ми знову ж таки проґавили.
На світ варто дивитися широко відкритими очима - тільки так можна збагнути його досконалість і відчути себе цілісним та наповненим.
У світ варто іти з широко відкритим серцем, бо все найкраще він відкриває лише тому, хто відкритий до нього.

Прожити чи запам'ятати

Будь-який момент життя варто проживати максимально усвідомлено.
У спробах зберегти щось на згадку так легко втратити красу моменту. І замість того, аби прожити сповна, взяти і відкласти це у пам'яті, щоб при нагоді діставати звідти і домріювати те, що не було прожите.
Я не хочу так більше.
Але неймовірно сумно стає від того, що моменти, прожиті до останньої краплі, вже наступної миті після їх завершення, здаються лише далекою казкою, а впертий приземлений розум починає піддавати сумнівам факт їхнього звершення.

 

Хвилями

Як добре, що життя протікає хвилями. Що в ньому є періоди яскравих емоцій та невгамовної активності, що змінюються періодами тихого спостереження за всим, що довкола, періодами розслабленого перебування осторонь всього, що могло б змусити бути активним.
Схоже мені вдалося визначити довжину хвилі мого життя. Вона ідеальна. Вона не дає стати виснаженою раніше, ніж наступить період відпочинку. Все протікає найкращим чином. Все приходить у свій час і йде тоді, коли вичерпує свій ресурс.
Досконалість будови Всесвіту не припиняє дивувати.